• Ви знаходитесь тут:

  • Головна
  • Новини
  • "Згадаймо всіх поіменно, Горем згадаймо своїм... Це потрібно - не мертвим! Це потрібно - живим!"

"Згадаймо всіх поіменно, Горем згадаймо своїм... Це потрібно - не мертвим! Це потрібно - живим!"

2020-05-09

/Files/photogallery/807/2001_р.jpg

Бірюкова Віра Афанасіївна

/Files/photogallery/807/Бiрюкова_Вiра_Опанасiiвна.jpg

Народилася 08 липня 1923 року в с.Серман Нікольського району Пермської області в Росії.

Після школи у 1939 році вступила до Нікольської школи медсестер. У 1940 році закінчує цю дворічну школу з червоним дипломом за спеціальністю медсестра.

В рідному селі влаштуватись на роботу не змогла, тому переїздить за направленням до сусіднього села. У червні 1941 року, після того, як було оголошено про початок Другої Світової війни, розпочалась суцільна мобілізація чоловіків. Через нестачу коштів для фінансування медпункту, його закривають і Віра Афанасіївна змушена повернутись до рідного села. Працювала в колгоспі. Працювати було важко - все робилось вручну - коней теж забрали для потреб армії.

2 травня 1942 року забрали батька на фронт, а 8 травня того ж року - і її та ще двох дівчат - односельчанок. Привезли їх до Ульяновська, що на березі річки Волга, в ОЗПС (отдельный запасной полк связи), де й навчалась на телеграфістку. Полк формували в залежності від того, скільки з фронту поступало заявок. Після розподілу на частини зв’язку в Москві, потрапляє до Вороніжу, де забезпечує зв’язком 33 авіаційну' частину. Чимало українців було в дивізії: керував дивізією полковник Семенюк з Одеси, був чудовий повар - з України, три сестри Дударєви.

Переїздили з точки на точку. Разом з дивізією переміщувались і столяри, і кухарі, і кравці, і лікарі. З Вороніжу переправилися на підступи до Києва, далі - с.Василькове - на Житомир - Дубно (Саме в Дубно Віру Афанасівну під час обстрілу з літака було поранено) - Бердичів. Тут вперше страх перемагав здоровий глузд : з німецьких літаків інтенсивно бомбили це містечко, і хоча зв’язківці були на іншому кінці міста, від гулу закладало вуха; коли ж почали бомбардувати залізну дорогу, то вогонь підіймався аж до неба.

Далі проходили через Румунію (швидко, бо німці відступали і затяжних боїв не було) - Венгрія (єдине що вразило Бірюкову Віру й залишилось в пам’яті назавжди - це спосіб одягання : молоді дівчата та молодиці одягали одночасно по кілька спідниць ( 7), кожну окремо підпоясуючи).

Найбільше запам’яталась Чехословаччина, де зустрічала перемогу. Частина зв’язку перебувала в городі Горо містечко Лужиця. Найбільше сподобалась природа. Вразила чистота містечка, культура та працьовитість мешканців. А ще - будинки. На відміну від батьківщини, тут довкола були гарні великі і головне - світлі будинки, дороги та доріжки заасфальтовані, великі плантації (до 0,1 га).

“Дуже вже дружні були люди у Венгрії : коли якесь свято святкують, то всім містечком йшли на парад : спочатку наймолодші дівчатка, потім хлопчики, потім старші, заключними в колоні йшли найстаріші й найповажніші”.

Після проголошення капітуляції Німеччини, ще кілька місяців частина Віри Афанасівни перебувала в містечку Лужиця (У час дозвілля ходили до місцевого клубу, спілкувалися між собою). Згодом їхню частину перекинули до Львова. Бірюковій Вірі та ще двом її подрутам запропонували залишитись на понадстрокову службу. Вони погодились і прослужили ще 1,5 року.

За зразкову роботу та поведінку була нагороджена в 1945 році медаллю “За бойові заслуги” та Орденом Вітчизняної війни; медалями “За взятие Веньї”, “За взятие Будапешта”.

Демобілізувалась у званні старший сержант.

Валькова Надія Василівна

/Files/photogallery/807/Вал_кава_Надiя_Василiвна.jpg

Валькова Надія Василівна народилася в 1926 році на Хмельниччині (с.Думанів, Оринінського району).

Дорослі говорили про війну, та діти не розуміли, що це. Найперше що запам’яталося з тих часів, - це гул (до болю у вухах), що утворювався, коли над селом пролітали німецькі літаки. Спочатку діти не знали, що це таке, хто ховався, хто біг назустріч гулу... почалось бомбардування... двоє суток батьки шукали своїх дітей, котрі від переляку позабивались хто куди і не відкликались.

Люди панікували. Всі говорили про окупацію. Та менші нічого не розуміли, що то має бути, і лише раділи, що нагляд з боку батьків послабшав.

Окупаційні війська проходячи селом, забирали в населення все , що було під руками. «Де вони проходили, то після них навіть не залишалося жодного кота чи собаки» - згадує Надія Василівна. На окупованих територіях гітлерівці робили все, що їм заманеться. Та гіршими й лютішими були ті, хто з місцевого населення переходив підслужувати гітлерівцям.

До та під час війни Надія Василівна з родиною працювали в колгоспі: обробляли цукрові буряки, різні овочі. Та в 1942 році, коли їм виповнилось 16 років, згідно тодішнім порядкам (встановлених гітлерівцями), дівчину з кількома односельцями відправили на роботи до Німеччини. Валькова Надія Василівна розповідає про цю сторінку зі свого життя гак: „Нас посадили на фіру і у супроводі шуцманів (поліцаїв) відправили до обласного центру. Там посадили у товарні вагони, закрили на ключ і повезли. Через які населені пункти ми проїжджали не бачила, бо з вагонів нікого не випускали, й нам про це ніхто не казав. Привезли до Рогербурга, розподілили кого куди. Я потрапила до табору при військовому заводі, на якому виготовляли пулі. Усім нам було присвоєно номер. Ніхто й ніколи не називав нас на ім’я чи прізвище. Перекличку робили називаючи номер. Я -6466.

Жили ми у дерев’яних бараках, де були двоповерхові ліжка з солом’яними матрацами. Годували дуже погано: давали лише те, що їм було не потрібне, в чому закінчився термін придатності. І це давали один раз на добу і по одному черпачку, хліб - наполовину з тратом і то по півгрінки. Коли давали картоплю, то таку гнилу, що з неї вода текла. Думки Були лише про одне: швидше б повернутись додому і наїстись вдосталь картоплі.

Коли вели від цеху до бараків, то клали нас по-четверо із усіх сторін ішли поліцаї. А коли хто надумає тікати, то стріляли не лише в нього, а і в тих, хто поруч.

Німці давали нам взуття (вони також в такому ходили): коли йшов дощ - гольцшучи (схожі на наші черевики) - зверху гума, підошва дерев’яна, на носовій частині та каблуку ( для того щоб дерево не стиралось) було набито по куску заліза. Коли ж було тепло, носили гольцпантофлі (шльопанці) - на дерев’яну підошву була нашита цупка тканина.

Працювали у дві зміни : вдень і вночі. Працювали по 12 годин (15 хв перерва). По цеху постійно ходили поліцаї. Кожен з нас мов окремий станок. Прийшовши на роботу, вкладали у спеціальний пристрій з годинником картку (ніхто інший не мав права вкласти її за тебе) і на ній записувалось о котрій годині ти прийшов на роботу. Табельниця збирала ці картки і роздавала невелику тканину для протирання станка (німці взагалі дуже точні і слідкують, щоб все і завжди було чистим).

Спочатку всі команди, накази чи поради доводили до нас за допомогою перекладача, та з часом ми самі розуміли, про що розмовляють німці.

Закінчивши роботу, не в силах було щось робити - стомлені і голодні, думали лише про їжу. Один лише раз приїхав туди театр і всі дозволено було дивитись. Під кінець війни вже дозволяли нам потанцювати і співати.

Вцілому між німцями зустрічалися різні люди: були злі, що кричали і били, а були й добрі. Наприклад, у цеху був майстер, він майже ніколи не кричав, все пояснював, допомагав. У нього була хвора дружина (однією рукою взагалі не рухала) і діточки малі. То брав мене, щоб допомагала поратися в хаті, доглядала дітей. Спочатку було важко - хіба ми вдома виварювали таких різних страв?! Та згодом звикла... Майстер та його дружина кликали мене на ім’я. А коли нас відпустили, то не хотіли, щоб я йшла: плакали, обіцяли допомогти добре вийти заміж, а головне - знайти сестру.

Цього майстра поважали всі; якщо хтось хворів чи просто засинав біля станка (охороні давали каву, а полоненим - ні), то він намагався приховати це, або розбудити й дати можливість перекимарити деінде.

Полоненим інших національностей ( а разом з нами були французи, бельгійці, хорвати, італійці) не дозволяли з нами навіть говорити. Однак ця заборона дуже часто порушувалась. Всі полонені, окрім нас, не були під таким наглядом, їх годувати краще, їм дозволялось виходити за територію заводу. Французи тихенько зі своєї порції давали нам по шматку хліба.

Якось роздавали обід і раптом закрили віконечко і перестати видачу їжі. Німець за допомогою перекладачки сказав, що є такий наказ, який звільняє нас від обов’язкової роботи.

Звільнення відбулося у 1945 році союзними англійськими військами.

За кілька днів (травень) підігнали до байраків машини і дали всім продукти на дорогу, і той чоловік, що роздавав пакунки, потискував усім руку. Три дні перевозили нас на грузовій машині на територію, яку звільнили російські війська.»

Далі була трудова армія (заготовляли сіно, копали картоплю). Працювали тут босими. І лише у листопаді на товарному поїзді повернулися на Батьківщину. Сестра, батько з мачухою, хресний прийняли її холодно - сім’я жила бідно. Та і в селі всі насміхались над тими, хто побував у Німеччині на роботі. На роботу влаштуватись було важко. І коли з’явилась можливість виїхати на Західну Буковину на так зване «оживление», скористалась нею.

Тут вийшла заміж, народила двійко дівчат, влаштувалась на роботу.

Круліковський Дмитро Іванович

/Files/photogallery/807/9_травня_010.jpg

Круліковський Дмитро Іванович народився 21.01.1925 року в с. Глибока. До війни вивчився на кравця, працював у м. Чернівці на кондитерській фабриці (виготовляли печиво, яке експортувалось на Бухарест). Цілий тиждень працював, а в неділю військові навчання.

«Нас муштрували у самому місті: тут була важка артилерія. Окремо була маршова муштра, спів (співали румунською мовою). Муштра була до обіду, а по обіді ми по черзі чергували на вежі ратуші: оглядали, чи нема де пожежі,” - розповідає Дмитро Іванович.

У березні 1944 році прийшли на Буковину і за кілька тижнів розпочалася суцільна мобілізація чоловіків від 17 до 50 років. «Засмутилась Буковина, дуже засмутилась, бо хто залишився: дівчата, молоді дружини з малими дітьми, старі батьки...» Мобілізували і Дмитра Круліковського. Зібралися в Глибоці, а далі - через Кучурів у запасний полк у Чернівці. За два тижні - маршем на залізницю - у вагони - і на Смоленщину ( в ліси біля містечка В’язма). Два тижні проходили навчання, по закінченні яких прийняли військову присягу, отримали форму і були відправлені на II Прибалтійський фронт в III ударну армію Жукова в 207 полкову дивізію, 594 стрілковий полк, II автоматний взвод.

В зводі були солдати 14 національностей, однак жили дружно, ділились всім (одну цигарку «Бєломора» ділили на 25 чоловік), підтримували один одного.

Визволяли Прибалтику: Латвію, Литву,Естонію,Корелію. Найтяжчим, за словами Дмитра Івановича, були бої в Латвії. Пересуватись було дуже важко - довкола була болотяна місцевість, зброю переміщували за допомогою коней. Для того, щоб зайняти хутір 5-7 хат, де засіли німці, необхідно було спилювати ялинки і викладати дорогу.

Жили від хвилини до хвилини і лише просили у Бога, щоб важко не поранило. Якось, коли наші війська витісняли німецькі, став свідком жахливої картини: на дверях захопленого бліндажа було розіп’ято російського солдата. Тіло було ще ледь тепле. Саме тоді, Дмитро Іванович вирішив для себе, що останню нулю залишить для себе.

Вкінці грудня 1944 року їхню дивізію перекинули (за одну ніч) на І Білоруський фронт у Варшаву. Першого січня 1945 року змінили війська Рокосовського. 17 днів війська сиділи в обороні ( 32-35 морозу) - готувались брати Варшаву. На 1 км було 320 стволів, пушок різного калібру, 2.5 тисячі снарядів на 1 пушку.

Першою почала наступ артилерія (з 14 по 17 січня тривав цілодобовий обстріл Варшави ). 17 січня Варшаву було звільнено, однак 85% всіх будівель зруйновано. Надалі бойовий шлях з Варшави проліг на Берлін через Померанію, за яку велись бої з 1 по 4 травня. За участь у цих боях весь особовий склад, і Круліковський Дмитро зокрема, був нагороджений грамотами. Одного разу Четверта автономна рота потрапила в повне оточення, а зв’язку не було. Дмитро Іванович на той час був у складі взводу зв’язку, й саме йому вдалося встановити зв’язок між цією ротою та штабом.

Через деякий час отримав ще одну медаль « За відвагу» за те, що спіймав трьох німців, які надали важливу інформацію.

Пішли форсувати Одр (3.5 км завширшки). До цього часу листів з дому не отримував, а тут аж два одразу отримав. Спочатку зрадів, мов дитя, та за хвилину-другу від радості й сліду не залишилось: в одному листі повідомлялось про смерть матері, в іншому - про смерть брата Григорія.

Форсували Одр на барках ( 120 чоловік , дві пушки попереду та два кулемети - позаду), зайняли оборону, довелося чотири години сидіти по горло у воді, щоб не виказати себе передчасно. До Берліну залишалось 45-50 км. Керівництво вимагало, щоб через три дні були у передмісті Берліна. Спочатку здавалося, що зробити це не можливо, однак вирішили спробувати. Наступали переважно вночі. Жуков наказав протилітакові прожектори прикріпити на кабіни машин і направити їх вперед; піхоті ж було суворо заборонено обертатись.

Німці до такої атаки не були готові: вискакували з укріплень хто в чому був, досить часто навіть опору не чинили. Завдання було виконано. Далі - бої містом. «Держався німець за кожен метр, -згадує Дмитро Іванович.- Спочатку форсували канал Шприя, потім Олександр-плац, далі - Брандербурзькі ворота на Рейстаг»

2 травня 1945 року о десятій годині була підписана капітуляція Берліна. Зі сльозами на очах Дмитро Іванович описував ці хвилини: « Ніби війна й закінчилась, але важко було встати на ноги, бо звикли все по-пластунськи, зігнуті. Одні кричали «Ура!», інші плакали, деякі - просто кричали». На Олександр-плац для святкування перемоги зійшлися війська чотирьох країн союзників: Англії, Франції, Америки, СРСР. Після параду Берлін було розділено на 4 частини і кожна з країн залишила в своїй частині війська (як прикордонники). Круліковський Дмитро також залишився і прослужив (забезпечував зв’язок між заставами) ще три роки та два місяці.

Під час перебування на території інших європейських країн найбільше запам’яталась їхні культура, порядок і повага.

Окрім двох медалей «За відвагу» Дмитра Івановича було нагороджено ще медалями «За визволення Варшави», «За взятие Берлина», «За победу над Германией», а також Орденом Вітчизняної війни І ступеня. Має ще й ювілейні медалі.

По війні, в 1948 році, повернувся в рідні місця, одружився, побудував будинок, виростив двох прекрасних дітей...

Після смерті дружини (Круліковська-Майщук Леонтіна померла у 2003 році) все частіше почали нагадувати про себе бойові рани. Раз-пораз оживають в пам’яті бойові побратими... і все більше й більше хочеться спокою і миру.

«Добре, що почали цю акцію „Збережемо пам’ять про подвиг», хай молодь знає, що то війна. Можливо тоді вони будуть більше цінувати той мир і той світ, який мають,» - сказав наостанок Дмитро Іванович.

Качуляк Василь Іванович

/Files/photogallery/807/Качуляк_Васил__Iванович.jpg

Качуляк Василь Іванович народився 29 вересня 1926 року в смт.Глибока, де і тепер проживає. Навчався в Глибоцькій румуномовній школі, як і всі відвідував недільні військові курси, працював. Про війну на території України чув з розповідей, а 1944 року його було призвано до армії.

Разом з кількома глибочанами потрапив до Смоленської області, де впродовж двох місяців нашвидкоруч готували до фронту. А згодом потрапив на Перший Білоруський фронт під командуванням, на той час, маршала Жукова. Спеціальність була досить таки рідкісною - топообчислювач.

«Солдатський побут був не дуже добрий, але служити можна,- розповів Василь Іванович.-Стосунки між солдатами різних національностей складалися добре: головним було не те, якої національності людина, а те якими якостями вона володіє. У вільний час відпочивали, писали листи, грали на різних музичних інструментах. Були покарання; найчастіше - вахта : закривали у приміщення, де сиро і неможна ні сісти, ні лягти, давали один кусок хліба та стакан води.

Серед командирів найбільш запам'яталися командир батареї - капітан Юрченко, командир артилерії полку полковник Шакін, майор Петров.

Василь Іванович служив в III дивізіоні, артилерійський полк 122, 160 дивізія.

«У безпосередній близькості до ворога, - розповів Василь Іванович, - мені належало спостерігати і виявляти вогневі точки німців, розташування їхньої бойової техніки, наносити все це на карту. Після чого наша артилерія робила свою справу, аби дати можливість піхоті піти в атаку.»

Ось у такий ролі розвідника-спостерігача і пройшов війну Василь Іванович.

В найтяжчі хвилини згадував про дім, родину, звертався за поміччю до Бога. Бог беріг його. І лише під Данцингом молодого воїна контузило, причому потерпів від своїх же “Катюш'’.

Має чимало бойових нагород, серед яких орден “Червоної Зірки” за коректування вогню при форсуванні річки Вісла.

Демобілізувався у званні молодшого сержанта.

Воронін Михайло Георгійович

/Files/photogallery/807/Воронiн_Михайло_Георгiйович.jpg

Михайло Георгійович народився в 1913 році.Перед війною працював лісником у Сторожинецькому районі. Йому були підпорядковані ліси біля сіл Чудей, Красноільськ, Красно.

На початку 1941 року, коли Друга світова війна уже крокує по Європі, радянські розвідники попереджають про можливий напад фашистів на СРСР. Командування прикордонних військ на Буковині зреагувало по можливості вчасно. Були задіяні лісничі віддалених лісництв по створенню в лісах таємних схованок зброї, одежі, їжі на випадок початку війни, щоб разом з прикордонниками організувати протистояння ворогу, розгорнути лінію оборони, а при потребі перейти до організації партизанських загонів.

В перші дні війни прикордонники чинили сильний опір ворогу. Михайло Георгійович виконував всі доручення, дані по охороні краю. Військові сили були нерівними, озбороєні добровольці з місцевого населення на чолі з Михайлом Георгійовичем і декількома прикордонниками відступили в глиб лісів. Дійшли до наміченого місця, там чекав їх зв’язковий, який передав, що всі прикордонні застави знищено, треба відступати і пробиватися до регулярної армії. їм пощастило. Адже з невеликими людськими втратами, йдучи вдень і вночі, з бойовими частинами армії, і вже разом з боями відступали. В боях при відступі Вороній М.Г. з допомогою пляшок із запальною речовиною підбив на полях битв 4 важких і 3 легких німецьких танки. За ці підбиті танки у 1943 присвоїли звання Героя Радянського Союзу. Адже під час відступу ніхто не думав про нагороди. Разом з відступаючими він опинився на Півдні України, а згодом, коли Крим було захоплено фашистами, доля закинула його в Ставропольський та Краснодарський край, де організовувалися партизанські загони, які розміщувались у плавнях.

Партизанив Михайло Георгійович в Краснодарському краї. Про героїчні подвиги партизан Суслов знав дуже добре. І коли виникла потреба в створенні партизанської розвідувальної групи перед наступом радянських військ в другій половині 1943 року, то організатором і командиром був призначений Вороній М.Г.

Він разом з Сусловим організовував бойові операції партизан на північному Кавказі.

Бойова дружба Вороніна М.Г. і Суслова М.А. та вірність один одному була збережена ними до кінця днів. Так після війни неодноразово зустрічався з членом Політбюро ЦККПРС Сусловим М.А. а остання зустріч бойових побратимів відбулася на ЇІІ з’їзді колгоспників в 1969 році.

За бойові заслуги, за участь в партизанському русі на північному Кавказі Вороній М.Г. був удостоєний медалі “Партизану Вітчизняної війни 1-го ступеня” (1943 рік) та медалі “За оборону Кавказу” (1944 рік).

В кінці 1943 року, коли Червона Армія, перейшла в наступ по всій лінії фронту партизани почали відкрито діяти по визволенню своєї Батьківщини від фашизму. Так, в одній з бойових операцій по визволенню сіл Краснодарського

краю, бойова розвідгрупа Вороніна Михайла йшла перед регулярними військами, добуваючи потрібну інформацію. Ворог відступав, але ще не здавався. В одному з сіл зав’язався бій. Потрібно було будь-якою ціною відірватись від ворога, щоб передати добуті дані. Тоді Вороній М.Г. скомандував йти у бій на прорив. Група вже майже відірвалася від ворога, але потрапила на заміновану територію. Дуже багато членів розвід групи загинуло, Михайла Георгійовича було поранено. Одразу ж був прооперований у польовому госпіталі.

Вороніна М.Г. нагороджено Орденом Вітчизняної війни II ступеня (1944) медаллю «За перемогу над Німеччиною» (1945), медаллю «За доблесну працю в Великій Вітчизняній війні 1941-1945».

/Files/photogallery/807/Зустрiч_з_Качуляком_В._I.jpg/Files/photogallery/807/img444.jpg

Кiлькiсть переглядiв: 130

Коментарi

Новини

Опитування

Хто відвідував наш сайт?

Календар

Попередня Грудень 2020 Наступна
ПВСЧПСН
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031